Ми з дружиною від самого початку нашого подружжя не бачили нічого поганого в застосуванні контрацептивів, і це не було для нас перешкодою у дотриманні церковних обрядів згідно з нашою вірою. Навернулися ми під впливом атмосфери в сьогоднішніх засобах масової інформації. Ми почали замислюватися, чому через протести Церкви проти контрацепції їй адресовано стільки насмішок, ущипливості, атак і закидів. З боку таких, як ми, це ще можна зрозуміти, бо наші дії розминалися з ученням Церкви і це заважало нам приступати до Таїнства сповіді й породжувало легкі (однак відчутні) докори сумління. Але чому на церковну заборону контрацептивів так сердяться люди, які не мають нічого спільного з Церквою? Ми з жінкою – католики, при цьому ми дуже довго вживали контрацептиви й ніколи не відчували ніякого примусу з боку Церкви. Єдине місце, де хтось міг нас питати про це, то сповідальня. Але віруючі некатолики, навіть якщо й сповідаються, то не в католицьких священиків. Тому ми з дружиною почали замислюватися: чому стількох людей дратує католицька подружня етика? І найчастіше тих, хто без упину говорить про толерантність щодо чужих відмінностей.

Слідом за цим питанням з’явилось наступне: чим таким важливим керується Церква у своєму протесті проти контрацептивів, що попри нескінченні атаки й насмішки не змінює своєї позиції? Внаслідок наших розмов ми вирішили не вживати контрацептивів і привести наше подружнє життя у відповідність з ученням Церкви. Ми одразу відчули два добрі наслідки цього рішення: заспокоїлася наша совість, нам стало легше молитися, ми обоє відчуваємо, що робимо в такий спосіб якесь добро. Другий наслідок можна порівняти з досвідом людини, яка мала звичай їсти, коли їй заманеться, але вирішила харчуватися за твердим режимом: тоді їжа стала їй більше смакувати. Справді, в нашій сім’ї сталося щось дуже добре; наша любов стала світла, свіжа і воістину радісна.

Але нам бракує чогось важливого. В житті ми стали орієнтуватися на якусь цінність, яку ми відчуваємо, але навіть добре не знаємо, що воно таке. Прошу, поясніть нам, про що говорить католицька подружня етика. Ми не хочемо, щоби в нас минув отой перший ентузіазм і ми перестали дотримуватися її засад у нашому подружньому житті. Хотілося б якось підготуватися до того моменту, коли до нас повернеться спокуса взятися за старе. Адже така спокуса напевно прийде. Те, що ми маємо тепер, дуже гарне й легке, щоб тривати довго.

Так сталося, що я мав змогу сісти писати цей лист тільки на врочистість Непорочного Зачаття Діви Марії. Ця єдина серед мільярдів людей, яка мала стати Матір’ю Спасителя, була зачата внаслідок нормального подружнього акту своїх батьків. З огляду на служіння, яке Вона мала виконати, Бог дарував їй святість і непорочність вже від самого моменту зачаття. Але можна здогадатися, що й любов, яка з’єднала Її батьків, не мала в собі ніякого егоцентризму і подобалася Богові.

Непорочне Зачаття Діви Марії допоможе нам наповнити чистотою і святістю роздуми про духовний сенс людської сексуальності. Але спочатку обмежимося розглядом тих подружніх актів, які фактично закінчуються зачаттям нової людини. Почнімо з нагадування, що гідність людини є настільки велика, що сам Бог вирішив зробити її своїм другом. Подумаймо: якщо так стоїть справа з гідністю людини, то які ідеальні мають бути взаємини батька і матері в ситуації, яка провадить до зачаття нового життя. Що й казати, обставини зачаття можуть бути різні, часом навіть принизливі для людської гідності, але ми спробуємо описати ідеальні обставини, адекватні такій незвичайній, і не вагаймося вжити цього слова, священній події, якою є зачаття нової людської істоти.

Ідеальні обставини я уявляю так. Батьки, які дають життя своїй дитині, повинні становити одно не тільки тілом, а й душею. Адже для цього Творець постановив, щоб діти зачиналися від любові своїх батьків, щоб ця любов стала простором, який оточуватиме їх аж до вступу в доросле життя. Тому подружжя краще виконають задум Творця тоді, коли більше дбатимуть про те, щоб їхня дитина була зачата у справжній, не скаліченій нічим любові.

Любов може бути більш або менш правдива. Вона тим правдивіша, чим менше в ній егоцентризму, чим менше вона прагне отримати і чим більше намагається давати. Так, у любові теж треба отримувати, але в здоровій любові панує бажання давати. Любов не виключає також пожадання, але воно не повинне ставати раковою пухлиною, яка відокремлюється від любові й пожирає її. Подружжя, де кохають одне одного по-справжньому, прагнуть наповнити своє пожадання любов’ю й підпорядкувати його любові.

Справжня любов намагається виключити можливість перетворення коханої людини на знаряддя чи предмет. Навпаки, у теплі любові люди пізнають свою людську гідність, тобто гідність істоти, яка заслуговує на безкорисливу любов до себе, і разом з тим здатна безкорисливо принести себе в дар.

Отож ідеально було б, якби всі наші діти приходили на світ від такої, як описано вище, любові. А насправді буває по-різному. Обмежуся трьома свідченнями з написаних до мене листів. Один чоловік пише: "Нібито в секс-шопах продають засоби для самозадоволення. Я люблю свою дружину, але не можу заперечити, що частенько використовую її для власного задоволення. Коли раптом це визріло в моїй голові, я відчув великий сором".

Інший чоловік скаржиться на те, що його дружина допускає його до себе тільки тоді, коли хоче від нього щось отримати: "Я хочу її кохати, а вона ставиться до своєї жіночності, як до товару, який можна обміняти на інші товари". І схожа скарга молодої жінки: "Я хочу йому дати себе, а його цікавить тільки моє тіло".

Трапляється не раз, що наслідком саме таких духовно скалічених статевих актів і є зачаття наших дітей. Несправжня подружня любов не обов’язково має вести до розлучення, але якщо подружжя не намагається її зцілити, вона обов’язково скінчиться чимось поганим. Бо різноманітні болячки наших сімей і серйозні помилки у вихованні не беруться з повітря.

Християнська віра проповідує велику обітницю: тобі, людино, не зашкодить твоя гріховність, якщо ти довіриш її Господу Богу і почнеш нарешті з нею боротися. А як згадану істину прикласти до нашої теми, цю обітницю можна передати такими словами: подружжя, ані вам, ані вашим дітям не зашкодить те, що вони, може, й були зачаті в атмосфері скаліченої й егоцентричної любові, якщо тільки, черпаючи благодать Таїнства подружжя, ви візьметеся зцілювати вашу подружню любов.

Я замислююся, чому я так пишаюся своєю Церквою, яка витривало, попри недоброзичливість, що її вона мусить зносити з цього приводу, застерігає чоловіка і жінку від використання контрацептивів (а тим більше їхньої найжорстокішої форми – стерилізації). Не уявляю собі такої софістики, яка була б здатна переконливо довести, що контрацептиви не є засобом перетворення людської особи на предмет та знаряддя.

"Серед галасу й тисняви в погоні за новою жінкою, – ще до війни писав Кароль Іжиковський (якому можна закидати різне, тільки не те, що він був церковним прислужником), – затоптали Любов (з великої літери). Чоловік довів любов до розпаду, на догоду собі перетворив її на еротику чи сексуальність, а жінка, яку досі вважали хранителькою вічного вогню любові, згодилася на це! У наївному прагненні до так званої правди скинули з п’єдесталу любов, любов, яка, може, ніколи по-справжньому не відбулася, але, світячи здалеку як ідеал, була перевіркою почуттєвого й розумового життя багатьох поколінь. Сьогодні колишню програму максимум заміняє програма мінімум – аби лише не брехати; що за слабкодухість!"

Кардинал Люстіже й собі звертає увагу на те, що схвалення контрацепції в нашій ментальності призводить до відокремлення людської сексуальності від людської особи: "Річ у тім, щоб знати, чи може людська істота розпоряджатися своїм тілом як предметом, який перебуває за рамками її свободи, а отже, таким, що йому за природою чужі поняття добра і зла. Якщо сфера сексуальності, як і деякі інші, залишається поза визначеннями свободи і сфери моралі, то й справді невідомо, навіщо треба було обмежувати право на вживання чи надуживання власним тілом та його здатністю отримувати насолоду. (...) Людська сексуальність – це таке місце, де людина самовиражається не лише згідно зі своєю природою, а й ідучи за своїм божественним покликанням. Сексуальність – це не тільки сфера свободи, а й місце схожості на Бога".

"Проблематичність протизаплідної пігулки, – пояснює в такому ж самому дусі кардинал Рацінгер, – виявляється в культурній еволюції, нею викликаній. Сексуальність стала товаром, доступним усім охочим, і може бути безпечно використана коли завгодно. Внаслідок цього поглиблюється розпад подружньої вірності, зрівнюються всі форми сексуальної поведінки, а через це відбувається, наприклад, вартий жалю вибух гомосексуалізму".

Одне слово, проповідуючи підпорядкування людської сексуальності законам моралі, Церква прагне вберегти нас від "нового чудового світу", де легкодоступні сексуальні переживання стануть наркотиком, за допомогою якого можна заглушити брак глибокої радості життя й відчуття граничної безсенсовності.

Це неправильно, що без нагадувань Церкви істина про людську сексуальність нам зовсім недоступна. Одна жінка розповіла мені, як вона перелякалася, коли відкрила, що провадила морально не впорядковане подружнє життя. Це було так. По радіо говорили щось про контрацептиви, і десятирічний син попросив батька пояснити значення цього слова. Батько пояснив йому приблизно так: "Коли батькові й матері вдвох дуже добре, тоді найчастіше після цього на світ з’являється дитина; але можна зробити так, щоб було приємно і не було дитини". Ця жінка, мати хлопчика, почувши з сусідньої кімнати таке пояснення, пережила шок. Їй раптом стало зрозуміло, як вони обдурювали себе, застосовуючи контрацептиви, і що тепер уже вони привчають до цього свою дитину.

Церква зобов’язана проповідувати довірену їй правду про людину і про наше покликання до любові. Вона має обов’язок проповідувати "вчасно і невчасно" (2Тим 4,2). Скажу щиро, коли я читав зворушливе визнання Павла VI, який передбачав, що його енцикліка Humanae Vitae збудить чималий протест, але попри це наважився її оприлюднити, мені раптом пригадалися слова Апостола Павла: "Я бо не ухилявся вам об’явити всю волю Божу" (Діян 20,27).

Згадане визнання Павла VI (Humanae Vitae, 18) заслуговує на те, щоб його нагадати. Вже минуло понад чверть віку, а воно ніби написане спеціально для нас: "Це вчення, як можна легко передбачити, не всі приймуть з легким серцем: уже тепер чути надто багато голосів, підсилюваних сучасними засобами пропаганди, які противляться голосу Церкви. Але хіба має дивувати Церкву те, що вона, так само як її Божественний Засновник, стала «знаком, якому будуть противитися» (пор. Лк 2,34)? Тому вона не занедбала покладеного на неї обов’язку і покірливо та рішуче проповідує моральний закон – як природний, так і євангельський. Бо не Церква створила цей закон, тож не їй його судити; вона є тільки його хранителькою і тлумачем. Церква ніколи не може проголосити дозволеним те, що насправді є недозволеним, бо за своєю природою воно завжди противиться справжньому добру людини. Церква вповні усвідомлює, що, захищаючи непорушність моралі подружжя, вона сприяє відновленню серед людей справжньої культури; вона закликає до цього людину, щоб вона не ухилялася від своїх обов’язків, покладаючись тільки на технічні засоби, і тим самим Церква захищає гідність подружжя. Вірна вченню і прикладу Божественного Спасителя, Церква хоче допомогти людині в її земній подорожі, супроводжуючи її своєю істинною і безкорисливою любов’ю, яка кличе всіх нас бути співучасниками життя живого Бога, Отця всіх людей".

---

Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 19-27.