Романо ГВАРДІНІ написав у своєму трактаті «Самоакцептація» таке:

«В основі усього лежить акт САМОАКЦЕПТАЦІЇ. Треба погодитись з тим фактом, що я є тим, ким я є. Я згоден прийняти свої властивості. Я згоден залишитись у даних мені межах... Чітка і смілива самоакцептація – це основа усього існування».

Отже, із цього видно, що самоакцептація стосується однаково як чоловіків, так і жінок. Тому все, про що я пишу в цьому розділі, стосується в дещо зміненій формі також чоловіків. Так як вищезгаданий чоловік акцептував себе тільки як чоловік, тому що його жінка повністю себе стверджувала як жінка, так само може акцептувати себе жінка, чоловік якої стверджує свою чоловічу природу. Ця САМОАКЦЕПТАЦІЯ є найбільшою ДОПОМОГОЮ ЧОЛОВІКА ЖІНЦІ.

А тому я повторюю: якщо все те, що тут пишу, можу сказати як жінка і можу відчувати як жінка, то я хотіла б, щоб це читали також чоловіки – адже кожне речення я записувала з діалогу з моїм чоловіком.

У слові «акцептація» відчувається щось специфічне. Останнім часом це поняття стали вживати замість слова «любов». Я сприймаю це слово як щось благотворне. Бо тільки так можна запобігти романтичному і сентиментальному непорозумінню, а також однобічному сексуальному тлумаченню слова «любов».

Але передусім уникаємо помилки, наче б то любов до самого себе (читай – «самоакцептація»), – це те саме, що себелюбство й егоїзм. Із цієї помилки випливає, що біблійну заповідь: «Люби ближнього свого, як себе самого» часто тлумачать так: кожна людина за своєю вдачею егоїст і думає тільки про себе. Але так не повинно бути, бо ми повинні любити своїх ближніх.

Адже заповідь не звучить: «Люби свого ближнього замість себе самого», але «Люби ближнього свого, як себе самого». І така самолюбов стає передумовою і мірою нашого ставлення до ближніх. Це означає: ми неспроможні любити свого ближнього не тому, що ми себе надто любимо, а тому, що ми недостатньо любимо і акцептуємо себе самих і нам важко дається полюбити і акцептувати своїх ближніх.

Любов до себе самого в розумінні такої самоакцептації і є точною протилежністю егоїзму і себелюбства. Саме тоді, коли людина ще не заакцептувала себе і не знайшла ще свого «Я», вона неспроможна звільнитись від себе самої, а дослівно – покинути себе, не висувати себе на перший план, забути про себе, відректись від себе і присвятитись іншій людині. Саме тому, що людина не знайшла ще себе самої, їй постійно доводиться шукати, і вона стає себелюбом та егоїстом.

Це й кидає яскраве світло на всі недоліки нашого часу. Люди з такими недоліками шукають один одного і думають, що знаходять себе у цьому короткому проміжку часу захоплень і мрій. Наш час так переповнений негативними явищами і егоїзмом тому, що тепер надто мало любові до себе, самовизнання і самоакцептації.

А коли це так, коли любов до себе передбачає любов до ближнього, то перед нами всіма, чоловіками і жінками, стоїть серйозне завдання. Нам треба поставити собі питання: ЧИ Я ПОВНІСТЮ ВЖЕ АКЦЕПТУВАВ СЕБЕ? З моїм хистом? З моїми можливостями? З моїми небезпеками? Чи я сприйняв свою долю? Свою стать? Свою сексуальність? Чи я погоджуюсь зі своїм подружжям? Зі своїми дітьми? Зі своїми батьками? Навіть і з тим, що я неодружений? Зі своїм матеріальним становищем? Зі своєю хворобою? Зі своїм зовнішнім виглядом?

З цих питань бачимо, як важко дається нам самоакцептація. Ми не сприймаємо її як щось природне і очевидне. Вона «перекреслює наші плани» і тепер ми розуміємо, чому Романо Гвардіні говорить про «мужність» самоакцептації.

Психологія засвідчує нам цей факт. Д-р медицини Гвідо Ґреґер, під впливом спостережень африканських місіонерів, пише у своєму звіті: «Здається, що тут в Африці переважає неначе б зрозумілий погляд, що кожна людина любить саму себе і лише залежно від обставин, які її постійно до цього примушують, любить інших...». Досвідчений психолог повинен, у всякому разі, твердити, що у людини немає вродженої любові до себе. Вона може бути набутою або ні. У кого немає достатньої любові до себе, той не може любити інших, а також і Бога. Але це не означає лише те, що здатність до самоакцептації закладена у ранньому дитинстві. Буває також так, що вже доросла людина потребує в різній мірі, залежно від її життєвих ситуацій, підтвердження самоакцептації. І тому, що це широко не практикується в церкві, створюється тип людини, яка любить з обов’язку і тим самим мучить не тільки інших, але й себе саму. Досить часто вибирають професію, не маючи у ній зацікавлення, але сподіваючись одержати те, чого досягають інші, які вибрали її за покликанням.

Якщо це правда, що любов до самого себе не є вродженою, то як можна її пізніше набути? Психолог сказав би: «Тільки тоді, коли я зрозумію, що мене інші визнають, сприймають і люблять».

Одержавши це повідомлення, ми потрапляємо в зачароване коло. З одного боку, ми можемо акцептувати, інших, коли акцептуємо самих себе. А з другого – можемо акцептувати себе, тільки тоді, коли інші нас акцептують.

А коли цього немає? Коли нічим не можна заповнити дефіцит любові? Тоді залишається тільки втеча у пристрасть. Тоді стаємо безнадійно самотні. Тоді зачароване коло починає повертатись. Ми не любимо, бо нас не люблять, а нас не люблять, бо ми не любимо.

Саме тоді стає зрозумілим, що питання самоакцептації – це насправді питання віри. Тільки виходячи із віри, можна відповісти на це питання і досягти результатів самоакцептації. Психологія може описати і пояснити це зачароване коло, але вона не допоможе вийти із нього. Це коло треба прорвати ззовні.

У Посланні до римлян апостол Павло пише: «Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас у Божу славу» (Рм. 15,7).

Ісус Христос прорвав ззовні це зачароване коло, Він є єдиною силою, що спроможна його розірвати і привести в стан спокою – на хвалу Бога. Він приймає нас беззастережно і любить нас навіть тоді, коли ми самі не можемо себе любити. Хто знає, що його прийняв Христос, може самоакцептувати себе, а потім інших.

Емансипаційний рух, який не виходить із самоакцептації жінки як такої, є насправді безбожним, поганським рухом. Замість звільнити жінку від невільництва, він фактично нав’язує його жінці.

Цю книжку я написала свідомо, як доказ того, що Ісус Христос мене акцептує. Я би хотіла, щоб це звучало з кожного написаного рядка, навіть тоді, коли на цьому не наголошується. Тільки тому, що я знаю, що Христос полюбив мене, можу заакцептувати себе повністю як жінка і сказати від усього серця: «ЯКА ЦЕ РАДІСТЬ БУТИ ЖІНКОЮ!». Акцептація Христа означає, що любов є чимось більшим, ніж сама акцептація. Хоча Христос акцептує нас такими, якими ми є, але заакцептована людина не може залишитись такою, якою вона є. […] Бог любить не те, що варте любові, а Його любов створює те, що заслуговує на любов. Любов не задовольняється акцептацією, вона діє, перетворює і вирізьблює саме такий образ, який Господь хоче мати.

А тому самоакцептація не означає, що я можу скласти руки і сказати: «От я є така, тут нічого не вдієш». Навпаки, самоакцептація, яка виходить від акцептації Христа, не звільняє мене від праці над собою, а лише сприяє їй і робить її надійною. 

 

Інгрід ТРОБІШ, співзасновниця Місії сімейного життя, місіонерка в Африці, письменниця.

 

---

І. Тробіш, Бути жінкою – це радість… і яка роль у цьому чоловіка, перекл. Х. Шумиляк, Свічадо, Львів 1998, с. 12-16.