Хочу, або хочеться?

І коли я „хочу”, то це завжди щось корисне, добре, позитивне, таке, що приносить мені й оточуючим добрі наслідки, і таке, яке дається тільки силою.

Тому ще раз повторюся... Це „хочу” завжди потребує зусиль, менших чи більших, але воно само собою не робиться. І зовсім навпаки зі словом „хочеться”. Коли мені „хочеться”, я просто йду за тим, що мені хочеться. Воно не потребує жодних вольових зусиль. Воно не завжди приводить до чогось доброго, але завжди приводить до частого повторення, тобто до залежності. В нашому суспільстві прийнято вживати слово „залежність” вже тоді, коли вона явна і серйозна, наприклад, алкогольна залежність, чи наркотична, чи ігрова... Але я це слово вживаю в буденних речах.

Ввечері, коли приходжу з роботи і поринаю у світ іншої роботи, яку ніколи не переробити (домогосподарство), я „відключаю” голову, таким чином намагаюся відпочити. І я дуже не люблю і мені зовсім не хочеться допомагати виконувати домашнє завдання зі своїми дітьми. Я чомусь дуже знервована. І завжди пояснюю своїм дітям так: „Я на сьогодні вже виконала свої робочі обов’язки і моя голова потребує відпочити, а для того, щоб допомогти вам із домашнім завданням, я мушу думати, а мені не хочеться думати, тому я знервована”. Я мушу докласти серйозних вольових зусиль, щоб відкласти свої „хочеться” і допомогти дітям. Це є свобідна воля. Я обираю, а не мої емоції чи мої слабкості обирають за мене. Тоді я кажу: „Дайте мені пів годинки, нічого не запитуйте, не кажіть, не просіть, я перезавантажуся”. За ці пів годинки я мушу взяти свою волю „в кулак” і почати нею користуватися. Це дуже важко. Але воно має добрі наслідки, і коли мені вдається це зробити „без нервів”, я відчуваю себе переможцем. Я перемогла свої „хочеться”. Так, звичайно, що мені не вдається перемагати кожного вечора, на жаль. І тоді я відчуваю себе переможеною.

Останнім часом можна помітити тенденцію спроб знайти собі заспокоєння в твердженні, що „я такий, як я є”. Супер. Здалися. Програли самі собі, навіть не розпочавши боротьби. Найважча праця – це праця над самим собою. Якщо я дуже емоційна і дозволяю собі недоречні висловлювання в бік моїх колег, то це тільки до тих пір, поки вони це слухають. Відколи „невихованість” почали називати „я такий, як я є”? Якщо „я такий, як я є” ображає чи принижує моїх ближніх, то це просто небажання працювати над собою, це залежність від мого емоційного стану, це моє звичайне „хочеться”, якому я не даю раду.

Я хочу бути доброю, хочу робити вчинки милосердя, хочу давати добрий приклад, хочу передати віру своїм дітям, хочу бути доброю дружиною, жінкою священика, мамою, сестрою, тіткою, вчителькою, подругою, знайомою... Я просто хочу бути людиною. І це все само собою не дається, це все потребує вольових зусиль. І коли я обираю це, то користуюся свобідною волею. І за цей дар ми повинні дякувати Богові. Дякую.

У цей час посту ми можемо звернути особливу увагу на війну між „хочу” та „хочеться”. Піст допомагає робити вибір на користь моїх „хочу”, долаючи тенета власних „хочеться”. Часто можемо почути, що піст не є важливим для Бога... Звичайно, це необхідно не для Нього, піст є важливим для нас. Бога.

Марта МИКУЛАНИНЕЦЬ, дружина греко-католицького священика, багатодітна мама.

М. МИКУЛАНИНЕЦЬ, Чекати не можна діяти, "Благовісник" №1(350) лютий – березень 2023, с. 23-24.