„Ваш час обмежений, не витрачайте його, живучи чужим життям”.

 

Стів ДЖОБС

 

„Коли мені було 20, я дуже переживав, що про мене подумають люди. Коли мені було 40, мені було абсолютно байдуже, що про мене подумають люди. А коли мені стало 60, то я зрозумів, що про мене ніхто не думає” (народний досвід).

 

Практично кожна людина намагається щось у собі змінити. Зовнішність чи внутрішні якості, або ж вподобання, навички чи вміння. З одного боку, людина прагне вдосконалюватися, а з іншого – прагне подобатися іншим. І ось у цьому „подобатися іншим”, як на мене, є найбільша проблема.

Мода та суспільство диктують певні правила нашого життя. Якщо ми їх намагаємося дотримуватися, то все ніби добре. Якщо ми не приймаємо ці правила і формуємо свої власні, то починаємо ставати „білою вороною”. Ніхто не хоче бути „білою вороною”. А чому? Бо в суспільстві прийнято, що „біла ворона” – це щось негативно інакше. І турбує слово не „інакше”, а турбує слово „негативно”.

А насправді? Бути інакшим – це цілковито нормально. Бог створив і творить кожну людину особливою та унікальною. Ніколи в житті не було, не є і більше не буде такої людини, як ти. Це варто усвідомити. І коли хтось говорить „таких, як ти, – мільйон”, то він глибоко помиляється. Одне, що у всіх людей є спільним, – це рівність перед Богом. Ми всі рівні перед Богом. Але рівні – не означає однакові.

Кожен хоче бути прийнятий суспільством. Так комфортніше жити. Учень хоче мати добрі відносини з однокласниками, той, хто працює, хоче мати добрі відносини на роботі. Ми хочемо, щоб нас приймали в селі чи місті, де живемо, в колі друзів, поважали щоб нашу думку, а ще якщо й поради запитають, то взагалі дуже добре. Але не завжди виходить саме так. Частіше можемо зустріти, що особа починає змінювати себе і свої погляди, щоб бути прийнятою. Не кожен готовий „відстоювати себе”. Тому що „відстоювати себе” часто означає „бути інакшим”. А „бути інакшим” часто означає „бути не прийнятим”.

У школі часто сміялися з того, що я ходжу до Церкви, та ще й на катехизацію. То було боляче. Але це, слава Богу, не змусило мене залишити Церкву чи заняття. Я просто не любила ходити в школу. Я розуміла, що друзі в школі – це тимчасово. Вони не турбуються про мене. Вони не бажають мені добра. Вони прагнуть, щоб їм було весело, тому сміються з мене. Ну і нехай. Я не бачила своїх однокласників вже десяток років. Тоді чому вони мали якось вплинути на моє майбутнє життя? Важливо було тоді зрозуміти, що якщо вони з мене сміються, то це не тому, що я дійсно роблю щось неправильно чи погано. Це тому – що в них неправильне виховання: вони не вміють приймати позицію інакшу від власної. Таке висміювання продовжувалось і в інституті. Але коли студенти побачили, що моя позиція тверда, що мої погляди не змінюються під тиском їхніх насмішок, що я тримаю піст, бо дійсно бачу в ньому сенс, не вживаю лайливих слів ні публічно, ні коли „ніхто не бачить”, не ношу відвертий одяг, бо для мене – це образа дівочої гідності та краси... І це моя позиція – всюди і завжди. До кінця шостого року навчання мене почали поважати. І це була моя маленька перемога. Я стала „прийнятою білою вороною”. Тоді я зрозуміла, що не варто нікому нічого доказувати. Варто „бути собою”, а з часом люди самі все побачать і зрозуміють. Іноді вираз „із часом” означає роки. А ми, люди, ой як не любимо чекати! Та коли розумієш, що „бути собою” – це важливіше, ніж „бути прийнятим суспільством”, тоді ти не чекаєш, ти просто живеш своє життя, а час розставляє все на свої місця.

Люди, які є собою, вони є щасливими. Щасливих людей важко не помітити. Вони орієнтовані на самовдосконалення без порівняння себе з іншими. Коли ми працюємо над собою для власного вдосконалення, ми не рівняємося на інших. Ми рівняємося на „себе попередніх”.

Бути незмінним у своїх позиціях – це складно. Часто – це невигідно. Якщо курс пішов на природу в часі посту, то не їсти м’ясо, коли печеться шашлик, ой як важко... Але можливо. Бо це твій вибір. Це твоє життя. І ти не живеш так, як говорять люди. Часто можемо почути: „Бо що подумають люди?!”. Сама не один раз себе ловила на тому, особливо коли пояснюю щось дітям, що можу сказати: „А що подумають люди?”. Потім зупиняюся і намагаюся переформувати речення. Не слухати маму в громадських місцях негарно не тому, що „бо що скажуть люди”, а тому, що це боляче мамі. А боляче мамі робити не варто і тоді, коли люди не говорять. Вживаючи цю фразу, ми ніби маємо одне життя „про людей”, а інше – „про себе і свою сім’ю”. А якщо „люди не говорять”, то можемо робити будь-як? Люди завжди говорять. Бо що мають робити? Легше говорити, ніж робити...

Знаю одну таку історію. Йшли батько з сином селом і вели за собою ослика. Чують, як люди кажуть: „Ось ідуть пішки, то нащо їм осла? Можуть сісти на нього та й їхати”. Сіли батько з сином на осла та прямують далі. А ось знову чують: „Он сіли обоє на осла, зовсім не шкодують скотину”. Зліз батько з осла та йдуть далі селом. Знову чують: „Дивися, що за молодь пішла! Син їде на ослі, а батько має пішки йти”. Зняв батько сина з осла, а сам на нього сів, та й чимчикують далі. І знову щось говорять: „Що за батько? Сам їде на ослі, а бідна дитина мусить пішки йти”. Тоді батько зліз з осла, і вони пішли разом пішки, ведучи за собою тварину. Всім не догодиш. І не варто. Не скажу, що треба жити тільки своїм життям і зовсім не слухати інших людей. До розумних порад обов’язково прислухайтеся, але не просто заради відомого „бо що подумають люди”.

Будьте собою. Бо ви – унікальні. Завжди переживайте: „А що про мене подумає Бог?”. Тоді ваше життя буде ставати тільки кращим. З власного досвіду...на віру в Бога.

 

Марта МИКУЛАНИНЕЦЬ, дружина греко-католицького священика, багатодітна мама.

 

---

М. МИКУЛАНИНЕЦЬ, Чекати не можна діяти, "Благовісник" №3(352) червень – липень 2023, с. 18-20.