Шлюбний акт саме через свою внутрішню поєднаність із прокреацією є тим актом, який веде за собою велику ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: відповідальність вибору, пов’язаного зі знанням наслідків; відповідальність, що передбачає згоду взяти на себе тягар наслідків цього вибору. Це відповідальність, усю вагу якої подружжя відчує лише тоді, коли усвідомить, що подружній акт – не міжосібний, а глибоко персональний акт. Акт, у якому кожен з учасників виражає себе в усій своїй об’єктивній, психологічній, тілесній та прокреаційній реальності, незважаючи на те, що прокреація може потім реалізуватися в кожному вияві подружнього кохання.

Визнати значення подружнього акту та його внутрішньої прокреативної, а не лише об’єднувальної, мети – це перша форма ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ. І лише тоді, стоячи перед вибором зачати дитину чи віддалити її зачаття, або й уникнути його, подружжя зможе вирішити, чи займатися їм подружньою любов’ю в ті хвилини, в які зачаття можливе або неможливе, причому таке рішення не може змінити об’єктивної істини цього акту. Прийнявши це твердження, ми розуміємо, що не є, натомість, відповідальним маніпулювати подружнім актом у такий спосіб, який виражає лише його психологічно-емоційний вимір і не виражає виміру прокреативного, або виражає лише біологічно-фізичний факт і не виражає також емоційного й духовного єднання.

Відштовхуючись від визнання значення шлюбного акту та прокреації, подружжя потім доходить розуміння того, що перед ними постають й інші види відповідальності: відповідальність одного перед одним, що вимагає визнавати в кожному особу й поважати одне одного; відповідальність обох перед подружнім актом і перед власною плідністю, звідки випливають пошуки порозуміння, яке ґрунтується на взаємному знанні життєвих ритмів і біологічних вимог, спільного й гармонізованого вибору, відмов, які ухвалюються та здійснюються разом; відповідальність перед уже народженими дітьми й тими, які ще народяться, з урахуванням своїх життєвих умов, матеріальних і духовних; відповідальність, яка визначає, чи мати велику сім’ю, чи, добре обміркувавши, тимчасово або навіть протягом невизначено тривалого часу не народжувати нових дітей; відповідальність перед Богом.

Якщо кожне з подружжя визнає ЦІННІСТЬ ОСОБИ, творіння, присутнього в іншому, їм відкривається повнота буття, в якому вони виступають партнерами самого Творця, співучасниками його плодючої та об’єднувальної любові. Людина віруюча визнає дар трансцендентної любові та прокреативної відповідальності, визнає, що дитина є ДАРУНКОМ Бога ще до того, як вона стане плодом подружнього кохання.

За таких обставин одружена людина відчуває, що прокреаційний проект є „трансцендентною дедукцією”, а не простою темпоральною функцією, а тим більше, не іманентною та маніпуляторною операцією. І тому вона відчуває, що ПОДРУЖНІЙ АКТ – це не просто якась дія, а ПРОКРЕАЦІЯ – не просто відтворення: це той акт, який не можна ані імітувати, ані спростувати в його структурі.

---

М.Л. ді П’єтро, Виховання сексуальності та відповідальна прокреація, в: Біоетика. Підручник для медичних вищих навчальних закладів, ред. Е. Зґречча і ін., Медицина і Право, Львів 2007, с. 350-351.