Моя дівчина – невіруюча. Ми довідалися, що можемо обвінчатися за умови, що вона висловить згоду виховати дітей у католицькому дусі. Дівчина готова на це, але я сумніваюся, чи я маю право цього від неї вимагати, чи це не є насильством над її сумлінням. І чи взагалі Церква має право вимагати таких заяв?
Питання про змішані шлюби порушувалося ще у Старому Завіті, й коротке нагадування про те, як підходили до його розв’язання, може бути добрим тлом для обговорення Вашої проблеми. Отож Закон Мойсея однозначно забороняв укладання шлюбу з ідолопоклонниками: "Не будеш своячитися з ними: не віддаси дочки твоєї для його сина, і дочки його не братимеш для свого сина, бо вона відхилила б твого сина від Мене, й він служив би іншим богам, і тоді гнів Божий запалав би на вас і вигубив би вас притьмом" (Втор 7,3-4). Ця заборона була конкретним втіленням у життя заповіді про те, що Бога треба любити над усе і цілим серцем: тому сповідник Істинного Бога повинен уникати всього того, що може відвести від Нього.
Не всі, ясна річ, дотримувалися цього наказу. В історії Ізраїлю були навіть такі моменти, коли внаслідок великої кількості змішаних шлюбів люду Божому серйозно загрожувала втрата релігійної і національної самобутності. Так було, наприклад, після повернення з вавилонської неволі: "Того ж самого часу бачив я юдеїв, що взяли собі жінок ашдодських, аммонських та моавитянських, і діти їхні говорили наполовину по-ашдодському, а не вміли говорити по-юдейському, лише мовою інших народів" (Неєм 13,23-24). Тодішній вождь народу Неємія, борючись з цим явищем, головно посилався на релігійні погляди: "Не давайте дочок своїх за синів їхніх і не беріть дочок їхніх для своїх синів і собі. Хіба не через них згрішив Соломон, цар Ізраїля? А такого, як він, царя, не було ні в одного з багатьох народів. І він був любий Богові своєму, і Бог настановив його царем над усім Ізраїлем, одначе ж чужоземні жінки довели до гріха й його. Чи й нам про вас чути, що ви чините це велике зло та зраджуєте Бога нашого, бравши собі чужоземних жінок?" (Неєм 13,25-27).
Але час од часу в Біблії говориться про змішані шлюби, які схвалює богонатхненний автор. Сам Мойсей оженився на дочці мідіянського священика (пор. Вих 2,21). Однак Ціпора, хоч і не одразу, прилучилася до Божого культу і до народу свого чоловіка (пор. Вих 4,24-26). Найбільш відома є історія моавитки Рути, прабабки царя Давида, яка всім серцем прийняла віру в єдиного Бога і звичаї Божого народу.
Як до змішаних шлюбів ставиться Новий Завіт? Їх, як і всіх інших людських рішень, стосується вимога Христа відкинути все, навіть найдорожче, що може знищити нашу любов до Нього: "Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути Моїм учнем" (Лк 14,26). Папа св. Григорій Великий (590-604) у проповіді 37 дуже точно пояснив, що любов, яка відділяє нас від Бога, має в собі щось недобре і несправжнє, тому її або треба від цього очистити, або, якщо це перевищує наші можливості, взагалі від такої любові відмовитися.
Обговорюючи цей другий випадок, Отці Церкви охоче посилалися на слова: "І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її й кинь геть від себе" (Мт 5,30). Вони пояснювали це так: навіть якщо хтось тобі такий близький, як твоя права рука, але відвертає тебе від Христа, краще покинь його, бо краще тобі бути біля Христа без руки, ніж разом з рукою бути вкинутим до вічного вогню.
Тому умовою, яка дозволяє Церкві допустити свого сина чи дочку до Таїнства шлюбу з невіруючою особою, є моральна впевненість у двох справах: для католицької сторони цей шлюб не загрожуватиме втратою віри; ця сторона намагатиметься передати віру всім своїм дітям. Якщо у католицького партнера бракує рішучості витривати у вірі й дати дітям католицьке виховання, то Церква вважає це знаком того, що він ставить подружжя понад Христом. Тому Церква не погоджується з’єднати таку пару таїнством. Що ж тут дивного: чи можна закидати Церкві за те, що вона не хоче благословити ситуацію, коли заздалегідь відомо, що це буде не на користь вірі?
Ви запитуєте, чи це не порушує свободи совісті невіруючої людини. Звісно, це складне питання, але спробуймо спокійно розглянути всі його аспекти. Безперечним є одне: ані віруюча, ані невіруюча сторони не повинні робити щось таке, що не відповідає голосу їхнього сумління. Якщо віруюча сторона вважає, що Бога треба любити над усе і що сам Папа не міг би звільнити її від виховання власних дітей у вірі, а невіруюча сторона так негативно ставиться до віри, що не уявляє, як можна її власних дітей в ній виховувати, то неможливо, щоб шлюб між цими особами був укладений без насильства над сумлінням одного з партнерів. Тому ці люди повинні залишити намір стати сім’єю, бо ніхто не повинен приймати рішення всупереч власному сумлінню.
Щоби шлюб віруючої особи з невіруючою міг бути укладений згідно з сумлінням обох, мусить бути одна з альтернативних ситуацій. Або віра для віруючої сторони не настільки важлива і така людина не висуває як умову укладення шлюбу виховання в ній своїх дітей. Або згода на таку умову не суперечить сумлінню невіруючої сторони.
У першому випадку Церква із щойно зазначених причин не може погодитися на освячення таїнством цього союзу. Тому вона гаряче просить своїх синів і дочок не вступати в такі зв’язки і вболіває за тих, хто вже взяв цивільний шлюб. Чи могла б Церква, не чинячи протиприродно, поводитися інакше? Адже вона перестала б бути собою, якби в будь-якій ситуації погодилася тимчасово відмінити євангельський догмат, що Ісус Христос і наш з Ним зв’язок – це найважливіше за будь-що на цій землі.
Розгляньмо тепер другу ситуацію, коли укладення змішаного шлюбу не суперечить сумлінню жодного з партнерів: коли невіруюча сторона зобов’язується вповні поважати віру свого партнера та погоджується на релігійне виховання дітей. Досвід показує, що таке трапляється дуже часто. Бо якщо я когось люблю, то в мене народжується щонайменше повага до тих цінностей, що їх дуже цінує кохана людина. Психологічно неможливо любити когось, а водночас гордувати чи зневажати те, що для такої людини є святе.
У подружжі, де кохають одне одного, віруюча сторона теж старається шанувати світогляд свого партнера, зрозуміти причини його невіри тощо. Часто у шляхетній поведінці своєї другої половини вона вбачає вірність Богу і вгадує приховану дію Божої благодаті. Часом і чоловік і жінка погоджуються з тим, що невіра одного з них є якимсь недоліком, і тоді врешті-решт Божа благодать заповнює цю прогалину і до всього того, що їх єднало досі, одного дня додається і спільна віра. Так воістину сповнюються слова Апостола Павла: "Невіруючий бо чоловік освячений жінкою, і невіруюча жінка освячена братом" (1Кор 7,14).
Однак треба собі чітко усвідомити, що шлюб віруючої людини з невіруючою є надзвичайною ситуацією для Церкви. Сакраментальний вимір подружжя, про який добре сказано у відомому уривку з Послання до ефесян (5,21-33), по суті, стосується зв’язку двох віруючих. Святий Павло прямо каже, що християнка, "за кого вона хоче, може вийти заміж, аби лише у Господі це було" (1Кор 7,39). Якщо дотримуватися цього принципу буквально, то треба було б взагалі засудити шлюби християн з невіруючими. Але Церква погоджується на такі шлюби своїх дітей, усвідомлюючи, що вірність Христові має бути максимально проникнута доброзичливістю до людей і зрозумінням їхніх неповторних ситуацій. Тому Церква погоджується на такі шлюби, але не без страху за віру своєї дитини та її потомства. Нагадаємо, що для укладення такого шлюбу потрібен дозвіл єпископа.
Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 64-69.