Серед засад сексуальної етики, що їх навчає Церква, є багато таких норм, морального сенсу яких я не розумію. Для мене мораль починається і закінчується там, де йдеться про добро або кривду для іншої людини. Чому ж онанізм має бути чимось поганим, якщо він не завдає нікому шкоди? Або чому Церква забороняє закоханим доступ до звісних любовних чарів, якщо обоє цього хочуть і завдяки цьому молоді стали б ще ближче одне одному?

---

Давайте на початку визначимо: воістину не людина повинна вирішувати, що добро, а що зло. Нехай би я дійшов висновку, що в деяких випадках можна і треба ненавидіти іншу людину, і нехай би мав на захист своєї позиції сильні аргументи, та вони не в змозі змінити дійсність і ненависть, яку я ношу в своєму серці, і хочу я того чи ні, але вона нищитиме мене.

Звідси випливають важливі висновки: як годиться замислюватися над справами моралі, а як не годиться. В загальних рисах безпечнішою, здається, є моральна думка, яка плине з прагнення бути кращим, аніж думка, спрямована тільки на виправдання своєї поведінки. Так само важливішим є шукати добра і робити його, аніж говорити про нього та дискутувати.

Звісно, дискусії – формулювання запитань, закидів, аргументів, є часто дуже потрібними, якщо хтось шукає добра серйозно. Бо ж розум є першим нашим вікном у реальність, а дискусія – це часто найвідповідніший спосіб дивитися крізь це вікно. Тільки треба пам’ятати, що шибки цього вікна не ідеально прозорі, а місцями вони й криві. Тому сам факт осягнення розумом автоматично ще не гарантує справжнього образу дійсності. Ще й більше, навіть якщо мій погляд на дійсність передає її, по суті, правильно, то вчинки, які б відповідали тим поглядам, автоматично не народжуються.

Одне слово, праця розуму у сфері моралі важлива і замінити її ніщо не може, але треба дбати про те, щоб розум не втрачав контакту з моральною дійсністю. Бо наш розум має хворобливу здатність творити псевдодійсність, щодо якої легко можна помилитися, оскільки вона лише пародія на дійсність, хоч і скидається на реальність. По-друге, треба дбати, щоб наша моральна праця не обмежувалася працею розуму, бо треба не тільки визнавати добро – треба його творити.

Тому, зізнаюся, я неохоче вступаю в дискусії на теми, пов’язані з сексуальною мораллю. Боюся, що досить часто на ці теми дискутують не для того, щоб шукати добра, а щоб закидати їх різними аргументами. Часом мені здається, що найбільше над аргументами працюють саме ті, хто мало працює над собою. Це речення я написав не для того, аби примножити репертуар демагогії у сфері цієї проблематики, вже й без того багатий. Ужити такий аргумент у дискусії було б нечесно. Але варто усвідомлювати, що така можливість, коли шукають не добра, а самовиправдання, існує, і тому треба спитати передовсім себе, а тоді й інших, якщо я веду з ними розмову на духовні теми, чи той закид, випадком, не стосується нас самих. Може, хтось із нас докладає більше зусиль для того, щоб виправдати свою поведінку, а не для того, щоб поводитися праведно.

Це щодо умов серйозного підходу до розмови на ці теми. А тепер можна перейти до суті справи. Як на мене, з Вашим запитанням пов’язані три теми:

1. Чи там, де є добровільність, ніколи не буває кривди?

2. Чи гріх є тільки там, де комусь чинять кривду?

3. Сакральність людської статевості.

Почнімо з першої проблеми. Є така юридична приказка: volenti non sit iniuria – тому, хто не хоче, кривди не зробиш. У сфері права ця засада дуже сенсовна. Бо право принципово зайняте тільки тим, що виразно пов’язане із стосунками людини із суспільством та його громадянами, і, на щастя, не цікавиться справами суто особистими. Метою закону є підтримання суспільного порядку, і тому закон мусить реагувати на зло. Але його реакція дуже неадекватна, бо закон має тільки зовнішні засоби. Тож він повинен реагувати лише тоді, коли є необхідність, і з цього погляду засада невтручання закону в ситуації, де учасники діють добровільно і де немає явної загрози суспільному порядку, як не візьми, є слушна.

Однак з мораллю справа виглядає інакше. Моральні засади стосуються цілої людини, усіх сфер її життя, включно зі сферою думок і внутрішніх переживань. Тому поняття кривди не можна переносити з площини закону на площину моралі. Бо тут кривдою є все те, що нищить людину. Візьмімо яскравий приклад: у сфері закону ніхто б і не подумав звинувачувати когось за те, що він кривдить самого себе, а для моралі такий аргумент є зовсім звичайний. Тут сам факт добровільності вчинку ще не означає, що він не пов’язаний зі шкодою для когось. Якщо, наприклад, хтось сам хоче бути рабом або добровільно погоджується на те, щоб його використали в якихось махінаціях, то чи з цього виходить, що я можу спокійно зробити таку людину своїм рабом або використати її для своїх нікчемних цілей? Тут добровільність може вплинути на ступінь юридичної відповідальності, але не додає моральності поганому вчинку.

Взагалі ж добровільність аморальних вчинків – явище непросте. Пригадаймо хоча б євангельську тему спокушання малих. Адже на цьому базується будь-яке спокушання: спокусник доводить іншу людину до того, що вона цілком добровільно починає бажати якогось зла. Важко не погодитися з тим, що про спокушання говорить Ісус: "А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у Мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. Горе світові від спокус. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку спокуси приходять!" (Мт 18,6-7).

Наступне наше питання: чи гріх існує тільки там, де комусь чинять шкоду? Гадаю, що кожний гріх шкодить іншій людині, але водночас твердження, що нібито гріхом є тільки те, що шкодить іншим, мені здається небезпечним. Думаю, що це значною мірою очевидно для всіх здатних тверезо мислити, адже людські вчинки, добрі чи погані, не беруться з повітря: яка людина, такі й її вчинки; джерело наших учинків – усередині нас. "Із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює людину..." (Мт 15,19-20).

Тому мені здається, що не можна сказати, що, наприклад, надмірна прив’язаність до грошей тільки тоді стає аморальною, коли шкодить іншим. У цей момент зло цієї пристрасті вже стає явним і поглиблюється, але воно було поганим ще до його виходу назовні. Юда носив у собі зерно гріха ще до того, як йому спало на думку зрадити, і, правдоподібно, саме тоді, коли він почав красти із спільного череса. Крадіжки і зрада були тільки черговими етанами його гріха, а сам гріх зародився раніше.

А коли так, то праця над своїм внутрішнім світом є нашим моральним обов’язком, навіть якщо вона безпосередньо не стосується нашого ставлення до ближніх. Хтось може сказати: згоден, але лише настільки, наскільки можна встановити існування зв’язку між станом мого серця і добром чи кривдою моїх ближніх. Боюся, що це вже абстракціонізм. Врешті кожен із нас має якийсь досвід праці над собою і знає, що не можна виокремити тієї сфери мого внутрішнього світу, яка визначає мої стосунки з ближніми. Бо такої сфери немає, наш внутрішній світ – це одне ціле. Якщо нам часом бракує самовладання, то краще не втішати себе тим, що це нікому не шкодить. Мої погані пристрасті є щонайменше потенційною загрозою для моїх ближніх, і ці пристрасті можуть виявитися несподівано навіть для мене самого. Це виникає із самого визначення даного явища: адже на цьому відрізку я не здатний панувати над собою.

Ось чому в мене викликає побоювання такий підхід до питання, начебто моральне зло виникає тільки там, де чинять кривду іншій людині. Такий підхід видається недалекоглядним і, всупереч декларованим намірам, може заподіяти багатьом людям шкоду, якої б в іншому випадку можна було уникнути.

Зрештою, чи такий підхід не полягає у змішуванні морального і правового порядків? Саме у сфері права поняття шкоди є одним з найбільш фундаментальних, і саме право свідомо не входить у такі зумовленості людських дій, які не доступні зовнішньому спостереженню. Та тільки ж право не виключає моралі, а навпаки, передбачає її наявність. Гірше, якби хтось захотів ототожнити мораль з правом і твердити, що вона, так само як і право, стосується сфери міжлюдських стосунків. Боюся, що така мораль випливає з бездуховного бачення людини, коли забувають про найважливіше: що ми закорінені в трансценденції, і хоч би як глибоко ми були зумовлені законами нашої психіки чи суспільними законами, передовсім ми – духовні істоти і перевершуємо всі ті зумовленості. Тому важко погодитися з тим, що мораль ставить за мету пристойно організувати наше співіснування.

Істинна мораль, по суті, захищає від шкоди і приносить добро ближньому, але це зовсім інше. Візьмімо аналогічний приклад з науки. Справжня наука дуже часто дає практичну користь. Але не годиться сповідувати засаду, що практична користь, а не шукання правди, є головною метою наукових досліджень. Так можна все поставити з ніг на голову, а внаслідок такого підходу потерпіла б сама практична цінність науки. Як відомо, найбільші практичні наукові досягнення починалися з абсолютно безкорисливих пошуків правди.

Прошу не мати на мене серця, що я не відповідаю на Ваше конкретне запитання. Мені здається, що важливіше замислитися над загальними засадами. Бо якщо Ви приймете ці загальні засади, то, мабуть, рано чи пізно визнаєте слушність конкретних християнських норм. Звісно, можна було б зробити й навпаки. Можливо, той чи той ужитий мною аргумент переконав би Вас. Але чи не було б це будування без фундаментів? Мабуть, і воно мало б сенс, бо й нашвидкуруч склепана будка буває краща, ніж нічого, але краще збудувати собі щось міцніше і тривке.

Ще хотів би дати Вам дві загальні поради. По-перше, добре, коли християнин довіряє Господу Богу. Значення Божих заповідей можна в чомусь і не зрозуміти, але варто спромогтися на цей ризик і нарешті почати їх у всьому вірно дотримуватися. Тоді виявимо, як ми помилялися, коли бачили в них тільки те, що обмежує людину. На досвіді ми особисто спізнаємо, що Божі заповіді – це передовсім ключ до таких сфер дійсності, про існування яких ми досі й не здогадувалися. Людина, яка дотримується Божих заповідей, ніби прозріває і краще, ніж досі, бачить Бога, гостріше відчуває добро і правду, почувається більш закоріненою в дійсності, а її життя набирає більшого сенсу.

Друга моя порада стосується підходу до своєї статевості. Добре, коли людина не забуває про найелементарніші справи: наша статевість – це таємнича, незбагненна здатність передавати життя. Оскільки цією дорогою приходять на світ нові люди і оскільки вони є тим, ким є – істотами, обдарованими нечуваною гідністю, покликаними до участі в духовній дійсності й до того, щоб любити самого Бога, то людська статевість є і повинна бути священна, а будь-яке святотатство щодо неї небезпечне і спустошує людину.

---

Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 100-108.