Ukraine English Russia Poland
Пророцтво Матері Терези з КалькуттиДе початок людини?Ранні християни про вбивство плодуВрятовані від абортуПереривання вагітності і толерантністьПроблема караності абортівПривид бабок-повитухЧи той гріх можуть відпустити?

ПОЧАТОК ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

Ранні християни про вбивство плоду


Коли Церква остаточно сформулювала своє ставлення до штучних абортів? Здається, ще св. Августин вважав, що аборт, зроблений у перші місяці вагітності, не є вбивством. У книжці «Пекло для жінок» Бой-Желенський цитує такі його слова: «Та жінка, яка зробила аборт, перш ніж душа увійшла в тіло, не є дітовбивцею (Non est homicida, qui abortum procurat, antequam anima corpori sit infusa)». Чи справді Бой має рацію, коли пише, що «погляди Церкви у цьому питанні колись були набагато толерантніші, ніж сьогодні»?

Перепрошую за спізнення з відповіддю, але вона потребувала копіткого перегляду індексу до творів св. Августина і ще треба було знайти монографію, де цей вислів, якби існував, то напевно був би. Але тепер я з усією відповідальністю можу сказати, що такого св. Августин ніколи не писав. А проте ця цитата не зовсім виссана з пальця. Бо вона є переінакшеним викладом висловлювання великого єпископа Гіппони, але про це пізніше. Я не звинувачую Боя у фальсифікації – мабуть, він повірив у правдивість якогось сумнівного джерела.

Та все по порядку. Як відомо, вже клятва Гіппократа (IV ст. до н. е.) зобов’язувала лікарів до того, щоб вони ніколи не були слугами смерті й шанували людське життя від самого його початку. Якщо клятва забороняла лікарям робити аборти, то це означає, що вже тоді дехто з них, на жаль, робив такі процедури. Так було в Греції і, мабуть, в інших стародавніх країнах.

Зовсім інакше було в євреїв. У біблійних книгах ми не знайдемо жодного натяку й сліду існування серед вибраного народу випадків ворожості проти зачатого життя. Навпаки, там ми знаходимо багато свідчень щирої радості з приводу народження дитини, чимало є описів туги за дитиною. Будь-які дії, які мали не допустити народження вже зачатої дитини, годі було й уявити біблійному народу, йому навіть були невідомі спокуси на цю тему. Траплялося, що вагітна жінка, прагнучи захистити свого чоловіка у бійці з сусідом, була побита й мала викидень (пор. Вих 21,22); під час воєн вороги, бувало, так розпоясувалися, що розпорювали животи вагітним жінкам (Ос 14,1); а особливо потворним гріхом для цього народу було принесення дітей в жертву Молоху.

Однак, повторюю, сама ідея не допустити народження зачатої дитини була абсолютно чужа Ізраїльтянам, і то впродовж довгого періоду біблійної історії.

Проповідування Євангелія грекам та іншим народам, а почалося воно ще за апостольських часів, дуже швидко змусило Церкву чітко визначити своє ставлення до штучних абортів – процедури, яку ті народи засуджували, але все ж відомої і практикованої. Вже у двох давньохристиянських творах – Дідахе і Посланні Варрави (обидва правдоподібно походять з кінця І ст. н. е.) – дітовбивство названо знаком ступання дорогою смерті. У першому з цих творів говориться ще загально, що смерть стягають на себе «дітовбивці, знищувачі Божого образу» (5,2). Дуже влучно помічено, що вбивство людської істоти є знищенням Божого образу; тому, скінчімо нашу думку, перед самим Богом відповість кожний, хто нищить Його образ. У Посланні Варрави міститься вже суворе застереження: «Не вбивай плоду і не забирай життя новонародженій дитині» (19,5). Це сумний доказ того, що не всі тодішні християни, які з прийняттям хрещення покинули язичництво, тим самим покинули свої язичницькі звичаї. В кожному разі спокуса, яка вела до такого гріха, тоді загрожувала деяким християнам і треба було їх від цього застерігати.

Відтоді, тобто від того часу, коли Церква на практиці зіткнулася з цією проблемою, вчителі віри однозначно проповідували: будь-які дії проти зачатого людського життя є беззаконням! «Хто не хоче мати потомства, – писав близько 200-го року Климентій Александрійський, – той взагалі не повинен женитися, ніж через непомірковане пожадання до насолоди мав би стати дітовбивцем. Тому в Римському Праві в разі засудження на смерть вагітної жінки було передбачено відстрочення кари на час аж після пологів. Право забороняло приносити в жертву тварин, коли ті носили своє потомство, бажаючи завчасно покласти край легковажності тих, хто зазіхає на людське потомство» (Стромати, II, с. 93).

А наступник Климентія на посаді ректора Александрійської школи Ориген писав: «Бог наказав подружжю виховати всіх без винятку дітей, якими їх обдарує Провидіння, і жодного з них не дозволяє позбавляти життя» (Проти Цельса, VIII, с. 55). Апокриф II століття «Апокаліпсис Петра» містить яскраве описання пекельних кар, що спіткають тих жінок, які поважаться на зачате в них життя: «А кров сягала їм до горла. Навпроти ж них сиділо багато дітей, передчасно народжених, і плакали. Від них падали блискавиці вогню й били в очі тих жінок. То були ті, що не були заміжні, але, зачавши дитину, позбулися свого плоду» (розд. 8). І таких давньохристиянських текстів на цю тему є чимало.

Ставлення ранньої Церкви до штучних абортів найбільш офіційно виражено в ухвалах права. Тодішнє церковне право в цій сфері було неймовірно суворе. За часів переслідувань був обов’язковий такий закон: «Якщо якась жінка за відсутності чоловіка завагітніє з перелюбу, а після цього злочину вб’є плід, то ми постановляємо аж до кінця життя не давати їй Причастя, тому що [замість дитини] вона породила злочин» (канон 63 Ельвірського Собору, 305 р.). Коли переслідування закінчилися, цей закон було пом’якшено. Ось що ухвалив Анкірський Собор (нинішня Анкара) в 314 році: «Жінкам, які в перелюбстві зачали дитину, але усунули плід, і тим, хто займався виготовленням отрути, яка умертвляла дитину, попередні постанови забороняли приймати Причастя аж до кінця життя; ця постанова діяла й досі. Але прагнучи знайти лагідніше розв’язання, ми постановили, щоб такі відбували 10-річну покуту на засаді встановленої градації» (канон 21).

Спробуймо дати інтерпретацію цих двох текстів. В обох говориться про вбивство плоду, зачатого в перелюбі. Це означає, що або у тодішніх християнських сім’ях практично не траплялося випадків відмови від зачатої дитини, або канонічне право передовсім захищає життя тих дітей, яким загрожує найбільша небезпека. Якщо взяти до уваги появу цієї особливості в деяких неюридичних текстах (пор. Апокаліпсис Петра), то правдоподібнішою є перша версія.

Відмова вділяти Причастя аж до кінця життя здається нам, сучасним людям, нелюдською карою. Але не забуваймо, що покарання виконує не тільки виховні і каральні, а й профілактичні функції. Не виключено, що такий суворий закон запобігав практично всім злочинам такого типу. Тільки тоді, коли Церква стала більш масова, навіть суворий закон не втримував деяких із християн від дітовбивства і треба було так змінити закон, щоб він не перешкоджав наверненню до Бога. Гадаю, що так само треба інтерпретувати більш ранні напруження в Церкві (почавши з кінця II ст.), пов’язані з питанням, чи можуть бути прощені будь-які тяжкі гріхи, вчинені після покаяння.

Пом’якшений Анкірським Собором закон не відразу був повсюдно прийнятий. Ще через 60 років після Собору, в 374 р., св. Василій закликав відмовитися від колишніх мір проти винних у знищенні плоду і діяти за новими принципами: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам належить дошукуватися, чи плід вже був сформований чи ще був аморфний. Бо в цьому разі справедливості вимагає не тільки та істота, яка мала народитися, але й той, хто спричинив їй зло, бо як це часто буває, що жінки вмирають від таких процедур. До цього додається вбивство плоду, а це вже друге вбивство, принаймні в намірі тих, хто наважується на такий крок. Однак тим жінкам не треба затягувати покуту аж до смерті, вони повинні отримати виміряну їм покуту на 10 років, а їхнє виправлення треба визначати не часом, а способом, яким вони виявляють свою скруху» (Лист 188,2).

Звернімо увагу на вжите в цьому тексті формулювання «чи плід вже був сформований чи ще був аморфний». Воно належить Аристотелю (Про народження тварин, 2,3,736b), який вважав, що ембріон є досить недосконалий, щоб з самого початку бути людською істотою; що справжня людська душа оживляє тільки відповідно сформований ембріон. Зрозуміло, що Аристотель не знав ані сучасної ембріології, ані генетики, таке судження в ті часи було виправдане й досить широко визнане. Для нас важливим є те, що навіть невпевненість у тому, чи зародок від самого початку є справжньою людською істотою, ніяк не вплинула на позицію тогочасної Церкви: знищення зародка є тяжким гріхом проти людського життя.

І так ми дійшли до згаданого на початку висловлювання св. Августина. У написаному в 420 р. невеличкому творі «Бесіди про Семикнижжя» (lib. 2, с. 80) святий єпископ пояснює тексти з Книги Вихід (21,22). Тут ідеться про штучний аборт, що стався у жінки, яка пробувала роз’єднати чоловіків, котрі билися. Перекладач Біблії, на яку послався св. Августин, у цьому тексті побачив уже відому нам аристотелівську різницю між сформованим і аморфним плодом: «Якщо вона скинула ще не сформований плід, то той, хто її вдарив, понесе кару, яку призначить чоловік жінки; а якщо був сформований, то віддасть душу за душу». Тому св. Августин застановляється над тим, чому така різниця у покаранні, і доходить висновку, що в першому випадку не треба було карати винуватця, як за вбивство, «бо не можна перевірити, чи плід уже мав душу» (quia пес examinatum dici potest, si adhuc animam non habebat). Справді, треба було мати багату уяву, щоб у цьому тексті побачити дозвіл на вбивство плоду в перші місяці вагітності!

Зовсім другорядний текст св. Августина спричинився до формулювання рішень, якими ми, як християни, повинні пишатися. Ми вже сказали, що завжди безперечною була теза, що вбивство плоду є неприпустимим замахом на людське життя. Однак тільки сучасна наука остаточно розв’язала сумніви, що від самого початку людський зародок є окремим індивідуумом, який безумовно належить до виду homo sapiens. Сьогодні ми вже не маємо сумнівів в тому, що навіть убивство тільки-но зачатого зародка є вбивством людської істоти. Як на запитання про суть цього вчинку відповідали колись? Відповідь була подвійна: якщо є сумніви щодо характеру злочину, їх треба розв’язувати по-різному: щодо закону і щодо совісті. У сфері закону сумніви завжди треба розв'язувати на користь звинуваченого; однак що стосується совісті, то треба дотримуватися надійнішого способу. Що це означає на практиці? «Якщо плід ще не був сформований, – говорить св. Раймунд Пеннафортський (помер 1275 р.), – то винуватець не несе юридичної відповідальності за вбивство, але повинен покутувати, як за вбивство». У такому ж дусі і сьогодні розв’язуються сумніви щодо цих хворобливих явищ. Наприклад, якщо жінка робила якісь кроки проти зачатого в ній життя, але не була цілком впевнена, що вона вагітна, то вона відповість перед Богом за гріх проти життя, але не відлучається від Церкви як той, хто безперечно вбив людський плід або спричинився до його вбивства. Згідно з розв’язаннями, які так вдало, хоч і не підозрюючи того, започаткував св. Августин, було сформульоване повчання в Декларації про здійснення абортів, виданій 1974 року Апостольською Столицею: «Навіть якби були сумніви, чи плід зачаття вже є особою, то об’єктивно було б тяжким гріхом саме ігнорування ризику здійснити вбивство».

 


Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Київ 2005, с. 83-91.


Наверх

  Распечатать